— Не вмієте? — спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Еви.
— Вмію, але не граю.
— Не смієте може?
— Чому не смів би?
На Юліяновім чолі зявився і зник червоний румянець гніву, як це буває у вражливих вдач.
— Я так думав пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.
— І мають слушність, — впав йому в слово поважний канонік, — і мають слушність, але — додав спокійно — бувають і винятки.
— Ну і як пане Цезаревич? — приставав молодий богослов.
— На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити, В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви, Спочутлива усмішка пограла коло її уст.
— Не є правдивим лицарем — сказала піднесеним голосом бабуня — той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?
— Двацять і два, добродійко, двацять і два. Старий уже… правда? — і вдивляючись в її обличя з розгорілими очима, сказав з притиском: — У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка траґедія… Може ви чули про те добродійко — ні?
І не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рамя.
— Яка це правда, пане Юліян. Неодна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.
