З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.
Юліян побілів по уста.
— Чи є надія на життя? — спитав.
— Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй память.
Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо і він хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все-ж робив ще не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.
Юліян викривив погірдливо уста: — З вас промовляє жінка, що на все має прощання.
— Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.
Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.
Альбінський перший простягнув до нього руку:
— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи за траґічно все це взяла, але сталося.
Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.
Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря то перший її запит був: „Що буде зі мною?“, і другий: „Чи він уже відїхав?“.
