— Мовчи — усміхнулася. — Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?
— Як? — спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. — Дома батько жде, Ево…
— Батько? Може би ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми-ж любимось, Юліяне, сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.
— Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила з мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!
— Слава Богу, що й ти щасливий, шепнула йому в ухо.
— Ево!
— Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі пють русалки воду, куди заходять серни, а весною як все пяніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.
Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.
— Туди ми підемо, шептала, не на довго Юліяне, бо кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там Юліяне підождемо місяця як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.
