Він, замісць відповіди, притиснув її до своїх грудей.
— Омен, кажеш? дивись надворі парно, природа спрагнена жде прохолоди, гадюка пішла куди їй треба.
Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.
— Хто тут, Ево? Ти тут? — почули вони нараз хриплий голос бабуні.
— Я, бабуню, хочете вже вставати?
— Ні. Ще трошки донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене чи наступив на лице босою ногою як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…
І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води і за кілька хвилин захропіла наново.
Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками стояв Юліян оподалік і ждав. Ева в ясній, довгій сукні з мягкої матерії підійшла до нього.
— Ходім, дорогий — промовила пошепки, — ти сьогодні робиш на мене таке вражіння як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.
— Чи я не завсіди такий? — спитав усміхаючис Юліян.
Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.
Його обличчя споважніло.
— Нащо ти мене опянюєш, Ево?
