О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.
— Я лише візьму з шафи мій епітрахиль і зараз прийду до вас.
В малій, мало освітленій кімнаті — одною невеличкою свічечкою, що догоряла, видніли по стінах півтеміні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста-Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.
— Сідай або клякни, обізвався поважно душпастир і перехрестився.
Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря. Заховав обличчя в епітрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледви помітна невгасна лямпадка перед статуєю св. Анни.
Душпастир ждав, мовчки. По якімось часі, мабуть внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:
— Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!
— Говори сину.
Сповідь почалась та ставала щораз рівніша.
Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу на дворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар
