Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

— Я лише візьму з шафи мій епітрахиль і зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті — одною невеличкою свічечкою, що догоряла, видніли по стінах півтеміні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста-Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

— Сідай або клякни, обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря. Заховав обличчя в епітрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледви помітна невгасна лямпадка перед статуєю св. Анни.

Душпастир ждав, мовчки. По якімось часі, мабуть внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

— Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

— Говори сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша.

Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу на дворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар