грому, що струснув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.
Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:
— Тобі прощається сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди сину. Все решта залиши мені.
Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.
— Не залишишся на ніч у нас?
— Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.
— А завтра дістанеш причастіє.
— Не забуду.
О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку. Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова, посріблилася на добре коло висок, а коло уст склалася мов витиснена невидним пальцем рисочка смутку.
Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Захарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.
— Зарко спить — відповіла пошепки — він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.
Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.
— Як випав вечір? — спитала сестра півголосом.
