ян і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучилося ще і хлипання їмости.
— Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона невинна, — кликнула спочутливо Ева. — Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.
З тими словами побігла до кімнати і не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг. — Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…
— Молода, молода, зятю! — пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької. Та душпастир підняв раптом руку і здавалося якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.
В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.
Лиш один відважився перебити цю мовчанку — Юліян, що непомітно ввійшов до кімнати. — Я пе-
