Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/49

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

за те, що нас в ясну днину картають, бо — соняшне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може ти, моя наслідниця ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліян Цезаревич встав із гробу… — говорила мов непритомна — і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, за те його внук любить її внучку, що унаслідила всі прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути і ніхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула: — Давай чарку, донцю, нехай випю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, — він душпастир. Хто-ж інший має прощати, як не він.

О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.

— Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте! Хто проклинає любов, той проклинає молодість.

І сказавши ще, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.

О. Захарій звернувся до Юліяна, що сперся коло вікна, у поважній задумі.