— Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богословя?
— Так, отче, — відповів Юліян. — І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?
О. Захарій поглянув зачудовано на нього.
— З вашої сторони? Ага! — і вдарив себе злегка по чолі. — Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!
— Так, я рішився, — відповів Юліян, зложивши руки на грудях.
— Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.
О. Захарій почав роздратований ходити по хаті. — Що за ідея!
Юліян здвигав мовчки плечима.
— Небавком я виїду до Львова. Хіба, може хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще які бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися їх точно сповнити.
— Ні, — відповів нервово душпастир. — Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерти міг би перебрати тутешню громаду…
О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Ева.
Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.
