Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/72

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

щоби вправлятися в їх мові, з німцями жила під кожним оглядом добре, а більше…

— Українців не було там?

— Ох, українців! — була її відповідь знеохочу. — Тих можна на пальцях почислити. Вони-ж убогі, куди їм за кордон виїжджати, та ще у Швайцарію. Кількох наддніпрянців, правда, блукало на політехніці у Ціріху та в Женеві; вони були й познайомились з нею, але опісля відстали, вважаючи мене за польку, бо я товаришувала переважно з поляками з Королівства і говорила з ними по польськи. Є між ними один, що мене переслідує доказами, що моїм обовязком є вернутись до польського народу. Він — варшавяк, зветься Кава, ботанік, а його сестра найліпша моя товаришка, студентка медицини. Ми разом на однім відділі і мешкаємо разом через сіни. От і все. На чужині, далеко від своїх, без любови, ми вдячні кожному випадкові, що нам дозволяв зживатися з гарними людьми. Та мій бог — наука. В тебе інакше. Ти в семинарії маєш свою доґматику і тому ми потрохи розходимося в думках.

— Твій бог обмежений, Ево, замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю і непізнавальний. У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою доґматику. Тут ми ледви чи зійдемося.

— Ти не хочеш признати, Юліяне, що ти заздрісний.

— Любов поважна як смерть навіть і в жарті. Будь обережна.

Вона розсміялася своїм збиточним сміхом. — Не кажу я? Ти не довіряєш мені. Не бійся. Там Юлі-