Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/76

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Юліяне! — зойкнула Ева, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.

— Серденько…

— Ти мене перелякав…

— Чого? Я був би може сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу відїхати.

Вона видивилася наче б він говорив з гарячки.

— Ти, виїжджаєш? Що сталося?

Він пояснив кількома словами причину відїзду. — Але чому ти мусиш скорше відїжджати, Ево? — спитав.

— Мені писали.

— Хто?

Вони, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?

— Так, Ево. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.

В її очах замиготіло. — З весілля?… — сказала протяжно і похитала головою…

— Не можу, Юліяне. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швайцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліяне! — додала благально, коли він замовк і простягла рамена до нього.

— Що, Ево?

Він, заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.

— Ти не відчуваєш, Ево, що діється в тій хвилині в моїй душі, — сказав. — Ти спокійна, я бачу