і вірю, то лише я такий дурень, що серце кричить в мені боляче і не хоче вмовкати. Ти їдеш…
Вона нахилилася наново до нього і шептала: — Я би тобі одну половину з себе залишила і може тобі добре було б.
— Все-ж не можеш мені себе цілу залишити. Що сталося? Маєш жаль до мене?
Вона підняла головку і усміхнулася до нього. — Ти, мій орле, в демонічній одежі, — а за хвилинку додала споважнівши: — Мене переслідує часом почуття, що ми не побачимося. Ні, ні, побачимося, але як воно буде?
— Буде так, що вже не розстанемося. Коли поберемося, я тебе не пущу більше на студії.
— Побачимо, маємо ще час. Досі я не знала, що значить правдива, поважна любов, що вона робить із нас невільників, викликує стільки страждання. Зразу манила мене чужина, новина, чар незнаного, але тепер чар для мене поблід. Тепер не мучся, Юліяне, вибач мені.
Юліян дивився на неї і слухав її мовчки. Нараз зробив такий рух, якби прикладав револьвер до чола: — Мною не журися, Ево. Бувай здорова. Прийде час і з моєї душі опаде листя… — і заломився йому голос.
Ева з острахом вихилилася через вікно і нехотячи зачіпила за книжку. Книжка впала Юліянові під ноги. Він підняв її і побачив заголовок витиснений великими золотими буквами: „Пан Тадеуш“ Міцкевича. Механічно творив книжку, обернув перший листок і прочитав: „Дроґєй товажишце Евє Захарій — оддани Зиґмунт Кава“.
