Блідина покрила лице Юліяна і він сказав стисненим голосом: — Ховай свої дарунки ліпше, Ево.
Вона стояла випростована в рямах вікна і побілілими устами сказала: — Я тобі не спроневірилася, Юліяне, можеш мені вірити.
Ані один його погляд не промайнув по ній. — Є ще і гірші вчинки як зрада у любові, — сказав.
Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.
Півтора години пізніше Юліян покинув Покутівку. Їдучи мав Еву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там, ледво помітно на узгіррі пробивалися, якби від срібної білини стіни старого приходства.
|
|
Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною, та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.
Там учителювала ще завжди Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.
Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвіря тільки зелена мурава, пишався тепер зільник. До „ластівяної“ веранди тиснулися білі і фіолєтові кліматиси, а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо аж під покрівлю хати.
