Господар дому наче тільки ждав, щоб за слугою зачинилися двері. Відкинув з колін теплу шкіру і попрямував до сальону. Тут станув як остовпілий. Великий портрет його жінки, з літ молодости, з білим, прозорим серпанком, лежав на землі. Цвях був прибитий на своїм місці. Альбінський оглянувся по обширній кімнаті, мов би шукав за винуватцем. Глибока тиша заповняла кімнату і лиш знадвору було чути, як бився голосно дощ об великі вікна, як бушував вітер і як нісся тяжкий шум. Це був шум розіграної ріки і шум шпилькових лісів.
Альбінський підняв портрет із землі, поставив його до стіни і задивився в нього. Яка гарна була тоді його дружина, та дорога, єдина. Пригадував, як по шлюбі замовив портрет у славного артиста, що перебував у Ґанингаймів, щоб мати її назавжди і такою молодою. Пригадував далі клопоти звязані з тодішнім матеріяльним становищем хлібодавців, як над пропастю висіло все його істнування, ріжні свої вчинки з того часу під впливом людської обмежености, недбальства та слабої волі, ситуації, в яких використовував слабших, коли казав собі з погордою для себе: „Хто хоче бути молотом — мусить уміти бути і ковалом“. Матеріяльні здобутки вийшли блискучі, але рівночасно Немизис забрала йому її з собою — ту найдорожчу цвітку враз з новонародженим немовлятком-сином, а потім всі діти, поки не залишився сам як пустир.
Найстарша донька ще в молодім віці вийшла за вдівця, багатого, чесного купця, німця Вальде, батька одніського сина, тепер військового лікаря, а єдина внучка, наймолодшої також уже покійної
