Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Знаю, вуйку! — відповіла панна Альбінська спокійно, не підводячи очей та пересуваючи тарелі.

Пів години пізніше Ольга майже з тріюмофм принесла показати вуйкові портрет, що здалека виглядав ненарушний.

— Хоч би і не можна було його направити — сказала — то „жива копія“ з нього все нам залишилася.

— Тобі також дотепи не в пору до голови впадають, — відповів сухо вуйко.

— Не в пору, вуйку? — сказала та оглянулася — Наша Дора, вуєчку, наша Дора чи це не чиста копія своєї покійної бабуні? Хто з всіх ваших дітей перебрав так цілковито її риси, очі, ті глибокі карі очі, барву її волосся, як не єдина її внучка Дора? Чи не маю рації?

— Маєш рацію, донько, — притакнув Альбінський і постоявши біля неї в сальоні, доки не повісила портрет на своє місце, задивився на двір.

Легко і певно зіскочила панна Альбінська з крісла і сівши недалеко вуйка, витягнула з кишені папіросницю і з якимось внутрішнім вдоволенням почала курити.

Її думки кружляли коло Дори, бабуниної копії. Дора жила тут дома по смерти батьків перед вступом до школи; її доглядали і виховували мов під шклом, — це ж була одиначка в діда і в тітки Ціллі Вальде. Коли настав час, тітка відвезла її до перемиського дівочого інституту на бажання померлих родичів, особливо батька, — вчителя Могиленка. Звідти на бажання молодої матері-вдовиці переїхала до виховного заведення у В., щоб вивчитися німець-