— побачити своє дитинятко заміжнім. Чи поважне воно таке сімнацятьлітне!
Дідо усміхнувся: — Та яке там поважне може стати за день-два подружжя. Еґон її більше розпещує, як повинен.
Панна Альбінська дивилася за димом, що плив рівним пасмом з одного кутика її уст, коли хтось застукав у двері.
Листонош передав панні Альбінській телєґраму і лист із чорною обвідкою. В ній забилося неспокійно серце; поглянувши на директора, завагалася.
— Читай уголос, Ольго. Вижидання мене дратує, я вже старий, — сказав, якби наказуючи.
Вона прочитала: „Молоді не приїдуть, бо лиш одно з них живе. Лист висланий. Цілля.“
— Боже, Боже, що сталося! — кликнула тета Оля заломивши руки, а Альбінський почав сміятися. Сумний це вид, коли стара людина ридає, але ще страшніший, коли вона заллється спазматичним сміхом.
— Вуйку, Господь з вами! — кликнула. — Спамятайтеся. Ми ще незнаємо, що сталося. Є й лист від вашої Ціллі, він нам пояснить усе, — вспокоювала і, приступивши до нього, взяла його за руку і присилувала сісти. Сама розтяла лист від кузинки і попросивши старого чоловіка не зворушитися, читала звільна вголос: „Ольго, не дозволь, щоб мій батько зворушувався, бо і в мене вже не багато сил. По шлюбній вечері я просила обоїх залишитись у нас ще хоч на ніч і не відїжджати в дощ, бо вже їзда до церкви, була дуже прикра. Він забув
