шаблю і приладжені обручки не міг віднайти (нечуване при його військовій педантерії!) так, що треба було наборзі другі купувати. Молоді не послухали нас, вперлися і відїхали. З ними і я поїхала, Еґон просив мене ще перед вінчанням відвідати тітку тепер разом з ними і мені жаль було його щирому проханню опертися. Я їхала в окремім купе, бо буда дуже втомлена. Дві години їхали ми поспішним, але яка то була їзда, громи били, та заглушували слова, а дощ не падав, а лив. Нараз недалеко одної стації вдарило нашим ваґоном так сильно, наче б викинуло нас із шин. Залізничий міст, де наш поїзд надїхав, заломився, — перша частина його впала з висоти в ріку, решта висить у повітрі. Ніч темна хоч око виколи, а громи-блискавиці не вгавають. Ольго! Як оповісти, що там діялося в той час? Крики, зойки, плач, оклики розпуки „де ми“, „що сталося“, „рятуйте!“ Я кричу напів божевільна і теліпаюсь із перестраху. Кидаюсь від одного вікна до другого, бігаю між пасажирами, вискакую з ваґону в темряві і біжу їх обоїх шукати! Коли смолоскипи освітили катастрофу, я побачила, як перша частина поїзду лежала справді вдолині у воді, що бісилася дико довкола заліза, і всіх відразу рятувати було неможливо. Дора впала у воду і на щастя чи нещастя Еґон за нею. Вона не вміла пливати, він славний пливак, виплив з нею на беріг, залишив її тут і завернув по нещасну жінку полковника. Врятував її так само, залишив біля Дори і сам кинувся у воду шукати за мною і шукати інших. Еґоне, Еґоне! Ти був би все вчинив, що твоє шляхотне серце наказувало! Але, о великий Боже, смерть простягла руку за тобою!
