Перейти до вмісту

Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/93

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.

— Ах, тіточко, — додала з якимось нервовим поспіхом молода вдова. — Ви мене мусите всього навчити, що самі знаєте. Коли я так подумаю скільки всього знають інші дівчата, жінки і взагалі мої ровесниці, то я видаюся собі проти них наче без змісту, і по цім світі, мов автомат блукаю… Мені соромно. І коли я так думками вперед іду, тіточко, то Еґон мусів у глибині душі перед моєю беззмістовністю і не великим знанням очі зачиняти, бо інакше за що мене так дуже любив?

— Любов тайна, зазулько, — відповіла панна Альбінська і відвернулася.

*

Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим жіноцтвом бувають, директор Альбінський мало що знав. При своїм бистрім умі та оці знав, що вони істнують, але не сприяв їм, був їм навіть неприхильний. Він лиш одну з „Цезаревичів“ признавав, — і ставився до неї з відповідною пошаною — саме паню Софію Рибко з дому Цезаревич, вдову по надучителю Рибко. Коли наспіла відомість до панни Альбінської про смерть Максима Цезаревича, брата пані Рибко, він переслав їй вислови спочування, але решту родини завзято оминав. Коли Оксану, яку знав добре як учительку цієї місцевости, та її маму запросила з якоїсь нагоди до себе панна Альбінська, і він там припадково знаходився, відійшов з їх товариства зручно, насуплюючи брови. Панна Альбінська спитала його тоді із свавіль-