він вузкий, але моє поле широке, безмежне і тому я жию таким житєм. Тепер іще не вповнї таким, але колись пізнїйше, як стану цїлком своїм паном, розмахну крилами під небеса. Так наказує чутє артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертати ся за ним; усї, цїлий загал. Коли-б усї були артисти осьвічені і виховані, почавши від чутя аж до строю, не було би стілько погани і лиха на сьвітї як тепер, лиш сама гармонїя і краса. А так? що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житю, ми артисти, вибрана горстка суспільности — розумієш?
— Розумію.
— Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я властиво люблю тебе — перепрошувала мене відтак нїби en passant. Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузкими домашно-практичними поглядами і старосьвітськими замахами жіночости. Відорви ся раз від ґрунту старих фраґментів, і перекинь ся в який новійший тип, щоб я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу… щось новітне!
— Годї, голубко, остану ся вже старим типом, — відказувала я спокійно, бо знала надто добре її натуру, чисту і без фальшу, щоби обурювати ся її наскоро киненими словами. Противно я постановила собі вже в сотний раз не відривати ся від „ґрунту старих фраґментів“, а оставати ся тою самою, що доси, сторожити над нею, що в погонї за красою не вважала на лиховісні підшепти перепон житя, і була би не одно горе перетерпіла, коли б не я… І хоч я не була нїяким новітним типом, не мала жадних претенсий до титулу „вибраної істоти“ або „расової людини“ — всеж таки розуміла її, і знала, як і коли гамувати ту справдї артистичну натуру, а коли
