Перейти до вмісту

Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/122

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
СЛЇПЕЦЬ.
 
Нарис.
 
 

— Я ослїп.

Через що як раз — не варто й казати. Все таки найстрашнїйше те, що я ослїп.

А зо мною разом у больницї сидїв і другий такий темний, як я. — Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я инодї нещасного товариша свого.

— Нї, — каже він.

— А ти?

— І я нї.

Потому наставало мовчанє. Наші душі піднимали ся в нас і потапали одна в другу обопільно.

І чому-ж було нам у нашім горю в двох добре?

Потому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що менї вже нїяк сонця не оглядати; і дали — товариші мої дали менї костур на дальше житє.