День із самого поранку ясний.
Такий ясний і соняшний, що небо звичайно в погожі днї синє-синє, відбило ся в морі чистою блакитю. І тому море синє, і сріблом мерехтить по верха, і погідне, і бутне. Хвилї його женуть одна одну до берега, грають весело і умовляють ся шумливо що разу і що дня гнати так весело.
Дві білі меви сидять на березї і перечать ся. Більша й менша.
— Я мушу перелетїти море! — каже більша, т. є. він. — Мушу перелетїти конче! Менї треба усїсти на високій скалї на другім березї моря. Кажуть — відти такий вид, якого ми тут на морі не маємо. І кажуть, хто раз там залетить, звідти нїколи більше не може вертати. Значить, треба рішити ся на все: або тут, або там. А я хочу туди!
— І я хочу туди! — каже менша мева.
— Нї, — каже, — ти лиши ся тут!
Вона наїжила пірця з гнїву, образилась.
— Я також хочу летїти з тобою через море і сїсти на ту скалу, що й ти! Я мева, як і ти!
— Та що з того, що мева?
І більшу меву взяла лютість, і вона збила сердито крильцями. — Нещасна, — каже, —
