малпу. Великий та здоровий, — жартувала вона, — стояв мій „пан та король“ між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно танцювати кадриля, а ще менше в відповідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками. Наче справдішній московський ведмідь!
Обоє сміялися.
— Якби то так тебе твоя мати почула! — обізвався він.
Вона знизила плечима.
— Я мовчу, бо мене не питають. Колиб спитали, сказалаб правду.
— Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, одначе мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить; їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, на їх думку, гідніший доньки радника!
Вона розсміялась.
— Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Ідиж бо геть: пригадай собі краще, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.
— Це я добре памятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не моглаб без любови до нікого належати, хібаб перестала почувати. А тоді, казала, людина… що?
— Бачиш, Стефане? — обізвалась вона тихо, — природа каже правду, а проти неї йти, значилоб те саме, що звертати зброю проти себе.
— Вони може будуть тобі яку parti brillant[1] надставляти, а не щоб ти хотіла! О, Олено, й залізо ломиться!
— Так ти не віриш мені, Стефане?
— Вірю.
— Чому хочеш мене переконати, що моглаб за другого вийти?
— Бо ти теж людина…
- ↑ parti billant — блискуча партія (подружжя).
