Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона здалася йому блідою.
— Ти не кажеш, Олено, нічого? — питав він з-тиха,
— Не можу говорити, Стефане!.. Буду тобі писати.
— Одначе я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини.
— Може тобі скласти присягу вічної любови й вірности — питала вона його з вимушеним усміхом.
— Ні. В присяги не вірю. Ти це знаєш. Вірю лише в силу любови. А тиж мене любиш… ти! — сказав він з утіхою, з трепетливим щастям у голосі. — Скажи! Я хотів би ще раз це почути!
— Люблю! — сказала вона, майже сміючись.
— З першої хвилини? — питав він у недовірливім тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.
— Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей…, не боявся ніколи й нічого…
— А з другої хвилини?
— З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в шматочки для всіх і для нікого, не гнувся, а прямував безоглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…
— А з третьої, рибчино?
— З третьої… коли переконалась я… Ах, що! — перервала нараз жартівливо. — Нащо казати? Щоб іще став зарозумілий, як інші, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!… Ах, як вони мені всі набридли.
— Аз четвертої?
Вона сміялася тихенько.
— Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що, „пардон“[1], не обертав ти себе в якусь модну
- ↑ пардон, фр. — вибачай, даруй.
