Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Знаєте, Олено, прийміть К…го. Він незабавки проситиме вашої руки…

Стало тихо.

— Не можу.

— А чому?

— Бо, як ви й сами сказали, в мене дух аналізи й розваги, критичний розум…

— Не розумю вас зовсім; говоріть ясніше!

— Бачу, що не розумієте мене. Отже буду ясно говорити. Не люблю його, й наші погляди на життя розходяться далеко. Мені не сила його й себе оббріхувати.

— Ви цього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на це.

— Не терплю його й сумніваюсь, чи зможу ще кого- небудь у життю полюбити. Це вам відомо, пане докторе. А подружжя без любови це, на мою думку, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.

— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити те, що ненавиділось.

— Так, але папіроска це не людина.

— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, вибуялій уяві?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

— Подумайте, ради Бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих батьків. Не залишайте їх через якусь фантазію без своєї підпори. І ви можете бути колись матарю!

— Далі, пане докторе, далі…

— Я й хочу далі говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші батьки, коли не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і як нам обом відомо, хоробливо скупа. До Ірени? Доходи вчителя музики, хоч і здібного й дуже інтелігентного, ху-