Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/35

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe; den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn führen, wohin er will…

(„Allzeit voran“ vom Fr. Spielhagen).

У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи не хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумію, іти шляхом, що я сам намітив, кудиб він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами.

Фр. Шпільгаген.

До тої самої незначної хатини затіненої старинними смереками, з котрої Олена виходила з Лієвичем перед майже трьома роками, прямувала й цього вечора. Темніська ніч укладалась а дощ лив неустанно. Від часу до часу здіймався сильний вітер і бив її дощем у лице так, що волосся на чолі перемокло, а рука, що піднімала довгу сукню, задеревеніла з студени… Це був один із тих неприємних вечорів осінніх, котрі заганяють додому усе, що лиш має який-небудь притулок…

Утомлена ввійшла Олена до хати. Тут мешкала її стара вчителька Марґарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, одначе стала для неї щирою порадницею й подругою.