хоче й очиститись від закиду, буцім би то вона слабує на гордість і химери. За нього не вийде. Не моглаб цього ніколи вчинити; по-просту вона не може зобовязуватись до досмертної брехні…
— Це в тебе, Олено, дійсно не…
— Жарт? Ні, Марґарето, правда.
Вдовиця мовчала хвилинку.
— Кожний має свої погляди на такі речі, — обізвалась опісля; — одначе, як то кажуть: „і мудрому чоловікові не сором послухати поради…“
— Для мене нема поради, Марґарето, — відповіла тихо Олена. — „На милування нема силування“, так само й на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно звязані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.
— Цього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?
— Задумую жити по своїй натурі і по правді.
— По правді! — усміхнулась сумно старенька жінка. — Не знаю, що собі властиво під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш проти особи К…го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю одначе, що людська натура доволі знана, щоб покладатись на неї і на будучину: наприклад, що звикнеш до нього. Він добрий чоловік, це кожний знає. Він досі щиро допомагав матері, а тепер навіть бере її до себе. Цього не вдіє нині кожний.
— Дійсно! — перебила її Олена, гірко усміхаючись. — Рідка великодушність! Кожному відомо, що доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати в університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, це вже імпонує світові!
