то було вже її звичаєм приходити непомітно й несподівано, і часто вже по якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерти Лієвича стала вона така непосидюча…
— Ще йде дощ на дворі, Марґарето, — мовила Олена між іншим і притисла чоло до шибки. При тім вдивлялась у нічну темряву, начеб хотіла там конче щось побачити. Замість того бив дощ голосно в вікно, а поза рогом хати свистів та вив вітер, немов хотів силоміць зірвати стару хатину. Лише старі смереки шуміли перед нею заспокійливо й горнулись охоче за вітром.
— Невжеж ти знов хотілаб відходити? — питала вдовиця з трівогою, а заразом любо… — І то в таку негоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.
— Ні, Марґарето, я ще зостануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали; а далі хотіла ще де-що оповісти, де-що написати…
— Лист?
— Лист.
Тут і розповіла вона старій жінці все, що пережила в останнім часі, від сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.
— І щож задумуєш чинити, Олено? В неділю зявиться напевно. Дожидав, як мені здається, лиш приїзду своєї матери, котру хоче тепер узяти до себе.
— Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір що до мене; заки одначе рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись; а власне, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити „душу“ його дому, не любила його ніколи. Що колиб я хотіла за нього вийти, то вийшлаб лиш з тої причини, щоб батькам, одній незабезпеченій сестрі й собі придбати якесь пристановище. Не є це ніякою умовою, під котрою вона таки рішилась вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди й понижаючої хвилини, а заразом
