не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка і стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Марґарети на музику, а вона відогравала „Impromptu“ по-мистецьки, тоді й виявив він їй кількома словами свою любов. Смеркалось, як нині. Він сидів уперед похилений, сперши голову на руки, і прислухався. Неподалеку від нього сиділа вона. Серед гри встав нараз і приступив до неї. Яка єдина незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, одначе й обоє були горді, вражливі, й одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав…
Не було це якесь упоєння, що їх обняло. Це була сила глибока, могутня, сила що підносить, що не знає ніяких перепон, нічого не жахається, що, проломлюючи дорогу, пориває все за собою, часто руйнує те, що закони, і звичаї, і час з трудом збудували…
Правда, що музика підсичує й біль у людській груди аж до божевільности. Музика пірвала тепер і молоду дівчину у свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, одначе вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною… О, Боже, спокійною!.. Адже не на це прибула вона сюди, не це гнало її в бурливу ніч, не цього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване почуття!! Хто його не знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла, і лише рука закривала очі…
Пізніше, коли вже стара дама перестала грати і ввійшла з світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутністю;
