Думала було, що ти якраз скоріше вступиш у так зване „розумне подружжя“, а ти замісць того, любуєшся в романтичних засадах і не хочеш у те вірити, що нам не сила кермувати своєю долею; що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К…, бо його не любила!..
— Світ, Марґарето? — відказала гордо Олена і згірдливий усміх промайнув по її лиці. — Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана ніколи не мали сили встановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розлучитись із думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить, одначе хвилина, коли правда сміло запанує; справедливість перестане бути якимось даром ласки, и настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам…
— От і маєш, Олено! Твої погляди на правду становлять власне причину твого терпіння. Це головно вони творять розлад, безталанну дизгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! — казала вона серйозно. — Завернись, поки ще молода, поки ще можливий рятунок, поки не будеш змушена собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!
— Годі мене вже врятувати, — відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. — Не в тому розумінні, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не-такі ідеалістичні, як ви думаєте. Колиб була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не булаб я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного; не булаб я такою самотньою, якою я є дійсно.
— Твоя уява надто роздражнена!
— То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, трівалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що я є „ніщо“, що я є якесь недокінчене, неповне сотворіння, котре, зоставшись таким, саме не здо-
