лає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що зостається мені? Нічого, Марґарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.
Трохи згодом, немов би собі що пригадувала, додала рішуче, більше ніби для себе:
— Нехай врешті все бє на мене; я хочу до останньої хвилини зоставатись праведною; а хто має силу чинити більше, нехай робить…
— А про потреби життя забула, серце? — спитала знову вдовиця, посилаючи похмурий, майже гострий погляд з-поза окулярів.
— Моральна нужда, і абсолютна бідність — це одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, — додала опісля спішно, — дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.
Вона встала, перейшла звільна кімнату і стала врешті перед старою жінкою. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, але ніколи й такою чужою.
— Це твоя невідмінна постанова?
— Невідмінна.
— І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?
— Так, я того свідома, що не брешу…
— Годі, Бог з тобою, безталанна!..
Щось годину пізніше покинула Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що де-не-де блимали зорі, а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів безнастанно, та гнав тихими вулицями…
Прощання обох жінок було холодне й німе. Щось стало між ними, що їх розєднало; вони обидві це зрозуміли…
Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний
