Перейти до вмісту

Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/45

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що зостається мені? Нічого, Марґарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.

Трохи згодом, немов би собі що пригадувала, додала рішуче, більше ніби для себе:

— Нехай врешті все бє на мене; я хочу до останньої хвилини зоставатись праведною; а хто має силу чинити більше, нехай робить…

— А про потреби життя забула, серце? — спитала знову вдовиця, посилаючи похмурий, майже гострий погляд з-поза окулярів.

— Моральна нужда, і абсолютна бідність — це одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, — додала опісля спішно, — дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звільна кімнату і стала врешті перед старою жінкою. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, але ніколи й такою чужою.

— Це твоя невідмінна постанова?

— Невідмінна.

— І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?

— Так, я того свідома, що не брешу…

— Годі, Бог з тобою, безталанна!..

***

Щось годину пізніше покинула Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що де-не-де блимали зорі, а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів безнастанно, та гнав тихими вулицями…

Прощання обох жінок було холодне й німе. Щось стало між ними, що їх розєднало; вони обидві це зрозуміли…

Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний