дилось тепер Олені до неї і її чоловіка відсилати листа, котрий мав характер просьби. Той її шваґер мав далеко від міста кільканадцять фалеч[1] поля з обістям; і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистачилаб на життя одному. Крім того, були в них ще й борги і, поки їх не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, — аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохоче, пристав на пропозицію своєї свекрухи і заключив тверду, некорисну для них угоду, котру одначе і Олена мусіла підписати.
Небавом відтак переселилася далеко-широко знана й поважана родина (за виїмком наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: „поки закліматизуєтесь“ — писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.
Минав уже пятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтеліґентного світа, від усяких товариських зносин. Кожний виїзд до міста був сполучений з видатками, і тому вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами піяцтва Лявфлера. Він просиджував цілими днями в неохайних сільських коршмах, пючи та сперечаючись із мужиками. Тут і вироблював їм різні прохання та супліки[2] та полагоджував і інші справи, а за те платили йому мужики горілкою або й грішми, котрі відтак пропивав знов із ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при супе-
