речці впадав у злість, поводився наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, на підпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертатися туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним у жінку. Близесенько біля її виска пролетв він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього й потрясла його сильними руками.
— Гадюко! — кричав він несамовитим голосом. — Кара Божа! Відчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз на завжди заспокоїлась!
Далі махнув за нею рукою, щоб її ударити, одначе втрапив уже в повітря. Вона звернула голову до нього і страшний зимний усміх викривив їй уста.
— Зноси тягар, батьку, поки ще мати живе. Не забувай одначе, що батьки винні, коли діти є для них тягарем, — і вийшла.
Вона управляла цілим господарством і на плечах її спочивав гаразд цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при батьках, та вже вдовицею. А й наймолодшу Ґеню виекспедіовано назад додому, — …„щоб привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини“, — як писала найстарша. — „За урядовця не вийде, бо їм грошей треба, а тому, що вона негарна, то найкраще буде випровадити її на добру ґаздиню й охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну ролю…“
Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала тиша. Велика частина мешканців забралася на ярмарок, а й на полях не видко було нікого. Давно позво-
