могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим, її вистачає; вдовольняє вона й мешканців міста, що кидають галасливе товариство, щоб на свіжому повітрі скріпити звяле тіло; одначе, ніколи не вистачає її для діяльних людей, що думають. З днини на днину, з місяця на місяць помічала Олена на собі наслідки того тупого бездушного життя. І вона була гостроумна й надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде непомітно до тих людей, котрим розходиться[1] лише про фізичний добробут.
Змовчу про ті хвилини, коли переживала вона несказані муки; коли її молода душа, що бажала діяльности, силкувалась переломити вузькі границі, якими оточувало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у вязниці, думала неустанно про вихід із глухої одноманітности; і як усе наново мусіла переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в такі хвилі була вона супроти свого оточення безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Непомітно падала вона під вагою німих мук. Правда, ці муки можна було завважити на її лиці, одначе ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка[2] й якась утома свідчили про її психічні терпіння…
|
|
Хустка зсунулася їй з голови, одначе вона того не завважила. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Пісарева „Бджоли“.
Було вже давно, коли це читала. В яке гарячкове роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок підносилось тоді в її душі проти „трутнів“… — Тепер читала вона дуже рідко.
