Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим, оповідав (що вже й вона знала), що він лишається у барона в сусідньому селі й далі на службі, а може й на завсігди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що й заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно[1] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий, і мало його ще запрягали.
— Поводити кіньми, це особливша приємність, — сказала вона. — Мене так і сверблять пальці, коли бачу, що інші поганяють.
— Таж це можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значіння.
— Але ви мусілиб мене цього навчити.
— Чомуж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи й навчав, як їх держати, коли й як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі. Він мав великі, голубі, трохи безвиразні очі й виглядав свіжо й дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
— Але держати треба не-аби-як! — завважила, повернувши голову легко до нього. — Чи ви не втомляєтесь ніколи?
— О, я? — він сміявся. — Цього в мене не буває!
— Ціле тіло неначе в напруженні…
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її мякім профілю. Її щоки зарумянились трохи, й вона виглядала дуже гарно.
— Пані дуже ніжні, але ми, чоловіки, всі сильні.
- ↑ бутний — буйний, завзятий.
