чина. Думала, як би оберегти родину від загрозливої абсолютної бідности, нужди; щоб їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто й не барилась так довго по прогульках. Особливож сусіднє село її немов причарувало.
| — | — | — | — | — | — | — |
Мовчки всунула вона тепер лист до кешені, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце лагодилось заходити, й на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза й тупіт кінських копит. Вона заворушилась і впялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В ньому сидів один-одніський мужчина й поганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кровю, а серце затовклось сильно. Візок наближався що раз то скорше. З-під тонких прудких кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний вогонь, ніздрі дрожали…
Мужчина побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був це гарний, сильний чоловік, літ може 29. З його одежі можна було відразу відгадати, що він був лісничий. Він сміявся, показуючи з-під вус ряд густих, білих зубів.
— Я вас пізнала, пане Фельсе! Можете мене зараз з собою забрати! — сказала вона з притаєним зворушенням.
— Буде мені мило, дуже мило! — відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усістися, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався вперед.
