а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її батьків, хоч лише за орудками, одначе вона бувала тоді завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім інша. А те, що говорила й як говорила, було цілком інакше, як це буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила стати. Коли настоював на тім, щоб її завести аж перед дім, відповіла живо[1].
— Мушу ще на хвилинку зайти до вчительки, — й подала йому руку на прощання, уникнувши його погляду. — Далі, я хотілаб вас про щось просити, а властиво вас остерегти, — додала мягким шепотом, — щоб ви не їздили так напрасно[2] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…
Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його руці.
— Добре! Смію одначе за чотири дні до вас поступити?
Вона потакнула мовчки головою, а після того він завернув візок і відїхав. Ще раз оглянувся за нею й поздоровив її. Вона стояла, випростувавшися, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася за ним. Опісля зявилось теє неприязне „щось“ у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе…
З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве-що помічала поздоровлення деяких знайомих ґаздів…
Чотири дні пізніше, якраз у ту саму пору, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени.
