— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині, — відізвалась Олена, щоб повернути розмову на щось інше.
І дійсно. Надворі було дуже сумно. В саді видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.
Дрібонький дощик сіяв неустанно вже від самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно; десь також позникали, може бути, полетіли в ліс…
— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила Ірина по якійсь хвилині, коли обидві мовчки задивились були на краєвид. Олена спаленіла й перелякалась.
— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у цій хвилині до столика й чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
— Щож він там робить?
— Не знаю. Лишиться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав до міста на ярмарок, і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, — додала по хвилі, — що він інтересується тобою.
— Так? — сказала вона зворушеним тоном. — І щож, Іринко?
Іринка знизила плечима.
— Він добрий чоловік, але дуже обмежений…
— Ну, так, але всеж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..
Трівога і здивовання заграли нараз на лиці молодої вдовиці. Вона не розуміла сестри, одначе, не могла не зрозуміти тону, в котрому вона це сказала.
— Здається мені, що він любить пересиджувати
