Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/61

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

вона вже знав, куди ця прямує. Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом…

Вона йшла звільна, щоб заспокоїтись. Їй справді було, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в неї вірила. Вона відчувала, що з рішенням стати його жінкою, утратила те щось, що її оберігало досі від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям. Одначе, вона не може собі інакше порадити. Що про неї тепер думає Ірина? — гадала вона далі. — „Чи я його люблю?“, — і вона усміхнулася слабо: „хай собі це думає“. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, нізащо в світі не сміла… Люблячи Олену, вона моглаб одним замахом усе розбити…

Потім почала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, щоб її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він обмежений, і котрого їй стидно… Лише чоло має він біле, гарно зформоване, котре надає вираз цілій статі, й сильно збудовану постать рідкої краси. „Цеж дійсно щось гарне — така сильна і здорова людина“, — думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо і (згадавши це, паленіє ще тепер), здіймаючи, притиснув її на хвилинку до серця…

— Боже милий, що я дію? — прошептала нараз і стала, мов укопана… — Іти? Йти! — відповіла опісля наче несвоїм голосом.

І її уста усміхнулись у несказанім огірченню. Так, вона все до чогось придатна…

І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на неї без впливу.