людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер іду. Хотіла лише це сказати. Хочу також піти до церкви, але мушу вперед ці писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ця жовта, красна, мене дорого коштувала. Отже, йдіть, паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав, аби ви уже від сьогодня за рік свячене не самі їли, а з чоловіком та дітьми. Не годиться дівувати у-вік. Бог та святі хай дадуть мому[1] Іванові небо… Він був добрий чоловік і ґазда… А любив мене, любив!.. Боженьку! Вже як, було, мене часто бє. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, через те, що без його дозволу на танець забігала…
— Заслужили-сьте, коли так…
— І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: „жінка не бита, а коса не клепана — одно й те саме!“ Одного разу то полежала я три тижні. А з мого волосся лишилася майже половина в його руці, але бо я й волосся мала!
— Ідіть, Катре, йдіть; ви знов пересаджуєте!
— Так? Пересаджую? Дай, Боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли це неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік… Земля най му пером стане! Що до мене, — додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, — то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби стали панею молодою пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй на весні. Червона з білими латками… за вісімдесятпять ринських. Такої ще наше село, мабуть, і не бачило! Ну, але за те вже вона й від барона… Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, але стала знов, наче вкопана.
— Ну, і булаб забула вам сказати, що панич пана
- ↑ мому, мого — мойому, мойого.
