шло з-за ліса, а рання заграва поблідла. Був це правдивий весняний поранок, зі своїм здоровим свіжим повітрям, зі своїми тихими чарами, що людську грудь наповнюють новою надією! Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї; немов щось святе та зворушливе залягло у спокійній, тихій природі…
„Великдень!“ При цьому слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоб не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужности. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла стомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минуле, подумала про будучину і під ваготою думок немов угиналась…
| — | — | — | — | — | — | — |
Попри сад ішла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника[1], і, як іноді жартом її прозивали „стара штафета“.
— Христос воскресе! — кликнула.
— Воістину! — відповіла Олена.
Стара затрималася.
— Не йдете до церкви, паннунцю?
— Піду трохи згодом.
— Ідіть, ідіть! От була я вчора в пані фештерки“[2], там була й пані професорка, та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають щось дуже важне вам сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пів-милі чути той запах! Алеж бо там знов і гостей!
— Хтож прибув?
— Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минулої неділі був у вас. Все забуваю, яке його імя. Моя голова стара. Якесь дуже панство з міста, що то її пан від
