ним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене це болить.
— Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповіла вона мягким, вибачливим голосом. — Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка я власне є.
Тоді він знов цілував її руки.
— Ви мій ангел-хоронитель! — говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хочби вона йому й ногу на карк поставила. Вона це відчувала, й її обгортала якась злослива відраза, їй булоб приємніше, колиб він їй противився; а так піддався охоче її сітям…
Раз не багато вже бракувало, щоб їй освідчився, одначе вона збила його з пантелику такими різькими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилині, правда, вона не задумалася над тим, що сама, систематично приводила його до такого настрою. В тій хвилині бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй ні з якого боку під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати, котрого обмеженість її дратувала. Отже була до нього немилосердна й поводилася супроти нього в спосіб, що його несправедливість помічала лише опісля.
При найближчій зустрічі вітала вона його зате привітно й питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити цього: адже вона вже така „фатальна“, а властиво — дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарстві, де було треба, повисилала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вий-
