казала, „ловами“. А нині… нині була Олена наче поривна. І нині мусіло все рішитись.
Ірина сіла до фортепяну й заграла механічно якийсь танець. Він приступив ближче і, спершись на фортепян, дивився на неї.
— Але ви таки дуже подібні до панни Олени! — обізвався нараз.
— Гадаєте, — замітила вона привітно.
— Так. О, панна Олена — чудова особа!.. Чий це фортепян? — спитав трохи згодом.
— Оленин…
По його лиці промайнула немов блискавка, й він знову звернувся до Олени.
Нетерпляче дожидала молода жінка відїзду гостей, особливож Фельса. „Колиб лише не освідчився“, — думала неустанно. Крім того, була нервова й цього вечора дуже стомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив[1] про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав і Песталоці „Wie Gertrud ihre Kinder lehrt[2] і що хоче ще лише J. J. Rousseau „Emile“[3] переглянути. Його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, — він самий ще молодий. Але вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім… Це знала вона ще від своєї небіжки бабуні…
Було вже пізнім вечером, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли це нараз нечутними кроками Фельс появився теж у покою й біля неї. Вона переходила саме коло вікна й заглянула крізь нього.
— Яка знов нині чудова ніч, — завважила зтиха напів до себе, напів до нього.
— Гм?.. Що?..
— Настала знов чудова ніч, — повторила знов пів- голосом.
