Перейти до вмісту

Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?

— Може й тому. Красу й велич у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте хіба ви того, пане Фельс?

— Не знаю. В тій хвилині я відчуваю що інше.

Голос його звучав мягко. Вона поглянула на нього й перелякалась. Його лице було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього зникла. Голубі[1], звичайно безвиразні очі палали гарячим вогнем. Її холодом обняло. Почула нараз, що сталося те, до чого вона стреміла, і перед чим тепер сама задрожала, — пристрасть. Хотіла поступитися далі, але якесь незрозуміле почуття, немов струмінь електричний, перейшло від нього на неї, й вона спинилась.

— Олено!

— Щож?

— Я не знаю. Я…

— І я не знаю… — вона усміхнулась насилу.

— Оленочко!.. — повторив він.

— Бажаєте чого?

— Так. Це, бачте… ви…

Він її боявся, їїж узяла колишня дика нетерплячка й вона задрожала на цілім тілі.

— Ідіот! — виривалося з її уст, але вона замовчала.

— Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні…

Він став нараз близько перед нею, й вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилині, поки вона змогла ще це завважити, пірвав її палко до себе. Вона скрикнула й відштовхнула його далеко назад. Її обняла сильна, несказано глибока фізична відраза.

— Тихо! — кликнув він у сильному зворушенню. — Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!…

Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.

 
  1. голубий — блакитний.