— Чому штовхнули ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта об стіну, бліда, з широко відкритими очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось у грудях її серце. Ноги тремтіли під нею, і вона не змогла уст відтулити.
— Олено дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
— Ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зісунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
— Ви не любите мене? — прошепотів, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, коли чути було лише її важкий віддих.
— Коли так, то простіть!
— Я хочу, Фельс! О, Боже, я хочу, хочу… — вирвалося з її уст.
А він, почувши це, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілунками, шептав пристрасні любовні слова, сміявся…
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала що раз то глибше на його рамя…
| — | — | — | — | — | — | — |
| — | — | — | — | — | — | — |
Вже було пізно по півночи. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь відчинене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночи! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні… Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним
