ходом, одноманітно; а його одноманітне тикання перебивав хіба часом гіркий нервовий плач…
|
|
|
|
— Не плач, Іринко!
— Я не плачу…
— Плачеш…
|
|
— Плачеш!.. О, змилуйся, перестань, а то я здурію!
— Мені серце розривається, я не можу…
І знов тихо, і знов плач, лише тихший, такий, що серце роздирає…
— Іринко!..
— Завернись, Олено!..
— Пощо? Це не малоб ціли…
— О, Боже, Боже, Боже!
— І щож з того, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І я, й ти, всі дістанемо пристановище…
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, й сіла просто на ліжко. Горіла немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду або про любов? А втім я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
— В цьому нема для мене нічого потішного…
— Щож хочеш? Я сповнила своє „завдання“. Чиж ні??
— Дійсно!
— Чиж маю тепер плакати?
Ірина не відповідала.
— Це булоб тепер зайве. Не муч мене більше, Іринко! — додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. — Не буди в мені колишньої людини! Моглоб іще все розпастись, а цеж булаб велика дурниця!…
|
|
