— Заспокійся, дурна! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то „людина“? Ха-ха-ха!..
|
|
Тихо стало між сестрами. Іринка й не ворушилась більше. Олена лежала немов у полумї й думала неустанно про нього. Неустанно, але — нічо[1] ясне, нічо, щоб купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала. Їй здавалось, неначеб величезні, шумливі, морські хвилі що-раз ближче та ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж них шумом долітав голосний, могутний, гавкітний голос, що аж земля дрожала, й чудні тремтіння пробігали по її тілі… Її очі полинули понад хвилі, освітлені червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце в неї билось, мало не трісло. Хотіла крикнути, обізватись, одначе море… воно стало нараз спокійне і гладке, а по його площині золотавий ступав чоловік — високий, відважний, з осяйним чолом; прямо підійшов до неї й… усміхнувся.
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались одне одним і сперечались, а тим часом шуміло море про стару, відому пісню, — пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяйвом…
Щось місяць опісля, тихого, ясного вечора йшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою й виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у повітрі. Наближившись до помешкання Лявфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розклався якраз перед фронто-
- ↑ нічо — ніщо, нічого.
