вою стіною помешкання, на подвірю стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та пляшкою горілки й частує ґаздів та ґаздинь. Що-разу, коли подає кому повну чарку, додає з повагою: „За здоровя молодих!“
Заїзна брама стояла широко відчинена, й віз за возом заїжджав на подвіря. Це — весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знайомих із околиці. Фельс настоював на тому, щоб весілля відбулось гучно, а вона не противилась цьому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Ґратулюють[1] у-друге батькам, що сяють із утіхи. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних покоях. З головою, гордо піднесеною, проходжується пані радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначеб дух колишніх добрих часів… Давня зарозумілість, що була мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немов би вона й не жила з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі… Правда, це віддавалася її донька… Її доньку вибрав найгарніший чоловік із цілої околиці за жінку… А он там, під дзеркалом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі подіставала молода від ріжних давніх і нових знайомих. Одначе, не їх вид наповняв серце пані радникової гордощами, материнським задоволенням… Ні, її погляд спинився лише на одному місці стола, на середині… Там пишалась прекрасна китиця троянд, а біля неї лежала велика касетка[2] з сріблом на дванадцять осіб. Це дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже, і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподобатись. На весілля не прибув, просив дуже привітно вибачення, одначе обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім ґаздівстві.
