Було се з кінцем грудня і між четвертою а пятою годиною по обідї.
Небо заслонило ся одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снїгу, що сипали ся мов без тямки з небес, метали ся шаленим летом у воздусї. Они клубили ся, розлїтали ся і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устеляли ся білим пухом…
Наталка придивляла ся заверюсї з задумою.
З єї вікна було видко в далечинї одну часть міского парку. Він тягнув ся далеко і становив великаньску картину, котра пишала ся кождої пори року иньшою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступно, сповитий в білявих мраках мов у заклятім снї.
А нинї! Хто би відважив ся нинї заглянути в єго глубінь, підслухати, як перешіптують ся старі великани-дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галузє і стане вгинати їх корони! Він божеволїє довгими, пустими алєями, глузує собі з них і свище…
