Она пішла би.
Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось оперти ся приманї такого вихру, і висунула ся тайком на двір, щоби „летїти“. Вітер грав єї волосєм, розвіявши єго буйно, і бив ним в лице і плечі. А она, дрібна мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними мов крилами, сьміяла ся голосним сьміхом, викликуючи раз по раз: „Бабуню! я лечу, лечу, лечу!…“
„Дурненька“, нїби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге, неподатливе єї волосє. „Ти певно хотїла, щоби тебе кудись вітер понїс і щоб собі головку розбила!“
„Я би не дала розбити ся, бабуню. Я би вхопила ся чого небудь і держала-б ся сильно, сильно. Я би хотїла лїтати, бабуню…“
„Лиш пташки лїтають, а ти не пташка!“
„Я не пташка, але-ж я твоя голубка; не правда? Ти казала!“
„Я казала, синку, казала!“
„Тому й я би лїтала, бабуню.“ І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо.
„Куди-б я залетїла, бабуню?“
„Куди би хотїла.“
„Де-ж н. пр.? Де птахи залїтають?“
„В полудневі, теплі краї, дитинко.“
„В які теплі краї?“
„В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночи ясні як днї, де тепла далеко більше як у нас і де немов вічне полудне. Там н. пр. ростуть дерева а й цїлі лїси дуже великі і красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великолистні пальми, кокосові дерева, мірти, олєандри, прегарні цьвіти; там лїтають
