„І я би летїла через море.“
„А як би утомила ся?“
„Нї, нї, я би не втомила ся.“
„Звідки-ж ти то можеш знати?“
„Але-ж я би не хотїла утомити ся! Я би летїла, летїла, з цїлої сили летїла би, щоби не втомити ся. Ти чуєш, бабуню?“
„Чую, рибчино!…“
І так стоїть она й тепер мов в ожиданю безнадїйнім. Єї лице блїде, утомлене. Уста стулені скорбно, лише очи в неї промінні і повні думок.
Кругом неї тишина. Єї артистично уряджена комната нинї єї пригноблює. Цьвіти в коши, якісь пової і випещені пальми немов дрімають, і в тій тишинї она неначе чує житє власної душі.
Єї уста кривлять ся від легкого глуму і она думає: „Чому я жду? Чому вірю я?“ Она думає про свою працю. Їй відослали рукопись повісти і то без всякого поясненя. Від часу до часу мучить ся она думками, з якої причини вчинили се і чому не приняли єї? Чи она була без вартости? Чи може не відповідала „великій публицї“? Пишучи єї, думала она про публику, хоч — що правда — мало. Єї товаришки упевняли єї, що се неможливо, щоб ся повість не придала ся, а однак… однак відкинули єї! Она гризла ся дуже, була трохи не в розпуцї, і чула, що коли повість не придалась би справдї, то се був би найтяжший удар в єї житю. Опісля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала на певно, що принимає подібні працї як Наталчина. Она й послухала єї і відослала рукопись туди.
Тепер вижидала відповіди.
